Ношене, але не забуте: вторинне використання взуття в радянській Україні 1920-х років

Abstract

Метою статті є аналіз становлення радянської державної політики щодо вторинного використання взуття на початку 1930-х років на прикладі УРСР. Наукова новизна: у той час як зростає кількість літератури, присвяченої радянському повсякденному житті, матеріальності, споживанню та практикам ремонту, ресайклінг взуття залишається недостатньо дослідженим як на союзному, так і на республіканському рівнях. Вивчення цього нішевого аспекту дає змогу зрозуміти складність радянських економічних стратегій та ідеологічних наративів щодо винахідливості, самозабезпечення та переробки відходів. Методологія дослідження: Дослідження спирається на раніше не досліджені українські архівні матеріали, статистичні збірки та законодавство Радянського Союзу, що дозволяє комплексно та багатовимірно аналізувати економічні, соціальні та політичні наслідки вторинного використання взуття. У статті також проведено порівняльний аналіз цієї практики в СРСР та Німеччині протягом 1920-1930-х років, котрий проливає світло на те, як обидві країни, які стикаються з дефіцитом ресурсів і прагнули до автаркії, використовували вторинно взуття в шкіряній та взуттєвій промисловості, хоча й з різними ідеологічними мотивами та практиками. Висновки: у цій статті стверджується, що ресайклінг радянського взуття був не просто практичною відповіддю на дефіцит ресурсів; а й ідеологічно вмотивованим заходом, що мав на меті продемонструвати переваги соціалістичної системи. Він став важливим компонентом ширшої стратегії вторинного використання відходів, яка почалася впроваджуватись на початку 1920-х років. Так звана «проблема взуття» послужила каталізатором прогресу в розвитку наука, технологій і пошуку альтернативних матеріалів, а також державної програми ремонту взуття, як ключового елемента його вторинного використання. Водночас реалізація амбітних планів радянського уряду зіткнулася з проблемами через характер радянської економіки дефіциту.The aim of the article is to analyze the emergence of Soviet state policy on shoe recycling in the early 1930s, focusing on the Ukrainian SSR as a case study. Scientific novelty: While a growing body of literature addresses Soviet daily life, materiality, consumption, and repair practices, the area of shoe recycling remains underexplored at both the Union and Republican levels. Examining this niche aspect offers insight into the complexities of Soviet economic strategies and ideological narratives around resourcefulness, self-sufficiency and waste recycling. Research methodology: The study draws on previously unexplored Ukrainian archival materials, statistical collections of USSR and Soviet legislation, enabling a comprehensive and multi-dimensional analysis of the economic, social, and political implications of shoe recycling. The article also includes a comparative analysis of shoe recycling practices in the USSR and Germany during the 1920s and 1930s. This comparative angle sheds light on how both countries—facing resource scarcity and aim for self-sufficiency - leveraged recycling within their leather and footwear industries, albeit with differing ideological drivers and practices. Conclusions: In this article, it is argued that Soviet shoe recycling was more than just a practical response to resource scarcity; it was also ideologically motivated, aiming to demonstrate the advantages of the socialist system. The shoe recycling policy became an essential component of a broader waste reutilization strategy that began in the early 1920s. The so-called "shoe problem" served as a catalyst for advancements in science, technology, and alternative materials, as well as for the establishment of a state-led shoe repair program, a key element in the recycling process. At the same time, the ambitious plans of the Soviet government faced implementation challenges due to shortages in the Soviet economy.