У статті аналізується низка ліричних і прозових творів Євгена Гуцала, ключовим концентром у яких є натурфілософська образність. Показано, що інтерпретації сезонних образів навіть в окремо взятому творі зумовили взаємоперетікання родо-жанрових елементів, виявами якого передусім є ліризація прозової оповіді, активне застосування прийомів персоніфікації та очуднення. Завдяки цьому автор здійснює фронтальний зріз важливих соціальних, морально-етичних проблем через відтворення найтонших душевних порухів своїх невигаданих героїв, при цьому демонструючи глибинне художнє осмислення внутрішньої, душевно-психічної організації персонажа. Окрім цього, Є. Гуцало витворює індивідуально-авторський різновид верлібру, якому притаманні синтез наукових і художніх концептів у лаконічному вірші, особливий погляд на можливості наукової термінології у формуванні художньої образності, іншими словами – актуалізація потебнівських концепцій у поетичній мові. Відтак установлено, що основна тенденція творчості Є. Гуцала суголосна з загальними прагненнями письменників-шістдесятників до відновлення прадавнього синкретизму поетичного та наукового мислення
